Життя в окупації
Коли затихли бойові дії на території Нікопольського краю, німці почали встановлювати в окупованому місті Новий порядок. Було створено Нікопольську міську управу на чолі з бургомістром, організовано поліцію, до якої вступали деякі з місцевих жителів. Почалися переслідування євреїв та циган.
З книги Спартака Шеремета «Війна очима підлітків»:
«Після захоплення міста німцями, Нікополь на протязі 4-5 тижнів обстрілювався з лівого берега Дніпра артилерійським вогнем. Стріляли наші. Німцям жодної шкоди від цього артобстрілу не було. Мирне населення постраждало, тому що довелося жити в льохах і підвалах, наражатись на смертельну небезпеку. Було розбито головну Преображенську церкву, будинки нікопольчан. З’явилася у місті місцева поліція з білими пов’язками на руках. Вона займала приміщення колишньої міліції на вул. Свердлова. У Нікополі залишилося багато євреїв, які або не зуміли або не захотіли евакуюватися. За наказом німецької влади вони нашивали на грудях жовті шестикінцеві зірки і носили кілька тижнів, потім їх зібрали біля банку, погнали за місто і розстріляли в протитанковому рові в районі птахокомбінату. Слідом за німцями до Нікополя вступили румунські частини. Відразу серед населення поширилися чутки про те, що румунів треба остерігатися, оскільки вони злодійки, беруть усе, що погано лежить: одяг, продукти, свійську птицю. Німці до румунів ставилися з презирством і це відчули мешканці Нікополя, тому румунів не боялися. Німців боялися».
Після вступу німців до Нікополя, кілька днів працював хлібозавод, у магазині продавали хліб на старі радянські гроші. Функціонував ринок у старому місті. З’явилися нові гроші — окупаційні марки-карбованці, але здебільшого діяв натуральний обмін товарів та продуктів. Тут же, на ринку, німці влаштували показову кару через повішення Никифора Антипенка: казали в народі, що повісили його за крадіжку німецької посилки на залізничній станції.
У районі соцміста працював клуб. У ньому крутили німецькі фільми, ставилися п’єси місцевими драмгуртками. Клуб завжди був набитий народом. Знову відкрили краєзнавчий музей, якому було присвоєно ім’я Івана Сірка. Підприємства не працювали. Але задля забезпечення своїх потреб німці організували роботу паровозного депо. На ПТЗ працювали майстерні з ремонту німецької бронетехніки, де використовувалася робота військовополонених.
Спочатку осені у місті працювали школи, але з настанням холодів вони закрилися, а заняття припинилися, оскільки не було чим топити.
За розпорядженням нової влади почали перейменовуватись вулиці. Частина отримала старі, ще дореволюційні назви, але з’явилися й нові німецькі — вулиця 17 серпня та вулиця обер-лейтенанта Адлунга, який загинув у районі Нікополя та був похований на узбіччі вулиці Карла Маркса. Нові назви було надруковано у газеті «Промінь».
Це було офіційне друковане видання німців, яке видавалося у Нікополі. У газеті розміщувалися місцеві новини, оголошення, прославлявся фюрер та німецька армія. Ціна одного екземпляра становила 50 копійок.
На той час у місті порожніло багато квартир, особливо в районі соцміста, оскільки керівництво та сім’ї інженерів із Південнотрубного заводу вирушили в евакуацію. Туди переселялися ті, чиє житло постраждало від бомбардування та обстрілу. За спогадами очевидців, у квартирах залишалася меблі, різний домашній скарб. На підлозі валялися кинуті комсомольські квитки.
Один із найкращих будинків №10 (зараз будинок №36 на проспекті. Трубників) до початку війни був повністю готовий, але заселити його не встигли. Німці використовували його для утримання полонених червоноармійців. Їх заганяли у ці новенькі квартири п’ятиповерхового будинку. Внизу сторожили німецькі автоматники, горожани встановили з полоненими контакти та намагалися передати їм продукти.
У другій половині 1942 року німці почали відправляти молодь на роботу до Німеччини. Перші партії виїжджали добровільно під звуки духового оркестру. Однак, коли звідти почали приходити листи, де вони описували жахливі умови життя та того, за яких умов працювали українці в Німеччині, молодь почала ховатися. Загалом на примусові роботи до Німеччини з Нікополя було вивезено 4000, а з району 1035 юнаків та дівчат.
Постійними були вбрання на будівництво мосту через Дніпро у Нікополі. Через кожні 10 днів бригади оновлювалися. Виконання робіт суворо контролювалося німцями. У разі невиконання розстрілу загрожували і голові, і працівникам. Міст, яким німці вирішили поєднати Нікополь і Кам’янку, лівий і правий береги Дніпра, мав для них величезне стратегічне значення, тому на будівництві працювали сотні людей. Будівництво проводилося швидкими темпами, німці постійно підганяли робітників криками: «Шнель! Шнель!».
Продовження: як жив Нікополь у роки Другої світової війни: підпільна війна в окупованому місті…
У статті використано фрагменти з книги Спартака Шеремета «Війна очима підлітків» та матеріали Нікопольського краєзнавчого музею.