Сьогодні Україна запалить свічки в пам’ять про жертв голодоморів. Пам’ять про мільйони наших співвітчизників, які загинули страшною смертю. Пам’ять про тих хто, помер у розквіті сил та тих, хто так і не народився. Пам’ять про тих, хто, навіть виживши, ще довгі роки потому трусилися над хлібними крихтами та не дозволяли викидати їжу, бо боялися, що голод повернеться. Це пам’ять про наших предків. Ми пам’ятаємо вас.
Ми зібрали свідчення тих нікопольців, які пережили голод та розказали, як це було. Свідчення страшні та моторошні, оскільки правдиві та реальні.
Романенко Лідія Гаврилівна, 1925 р. народження, уродженка міста Донецьк.
«В 1939 р. наша сім’я переїхала з Сталіно (так тоді називався Донецьк) в м. Нікополь. Ми жили по вул. К. Маркса, 117, поруч із міським цвинтарем. Коли почався голод, я бачила сама, як ослаблені люди вмирали на вулицях. Багато вмирало дітей від дизентерії, кровавого поносу, більше хлопців, ніж дівчат. Померлих від голоду, дуже худих і страшних, возили на підводах ховати на міський цвинтар по 3-4 рази на день. На підводах було по два, три, по чотири трупи і їх скидали без трун в яму.Ці могили копали за 20-30 метрів від нашого подвір’я, за двома братськими могилами махновців, що загинули під час громадянської війни в м. Нікополі.Зараз на місці могил махновців – спортмайданчик, а на місці могил, померлих від голоду, стоять п’ятиповерхові будинки – Шевченко, 156, 158, 160 і інші.Голод наша сім’я пережила дуже важко. Пам’ятаю, щоби вгамувати голод, наша мама Мила Михайлівна варила зелені абрикоси з нашого саду. Та їх було багато.В той час батько Гаврило Агапович працював у пекарні і приносив нам шматочки хліба.
Одного разу міліція затримала всю їх бригаду, знайшли в кишенях хліб, заарештували і потім засудили всіх. Батькові присудили три роки примусової праці. Покарання відбував в м. Дніпропетровську на кам’яноломні. Через деякий час, коли мати поїхала його провідати, то їй сказали, що він помер і віддали їй його шапку.
Ми дуже голодували. Родичі не могли нас підтримати. І тоді мама, яка боялася, що ми попухнемо з голоду, відвела мене з сестрою Тамарою в місто і залишила на сходинках Нікопольського міськвиконкому. Нас там підібрали і направили в дитячий розподільник.
Нас вивезли в Новомиколаївку на підводах, розташували жити в сараї. Спали всі на соломі. Вранці, коли ми вставали, то залишалися лежати по кілька мертвих дітей. Їх вантажили на підводи та вивозили кудись ховати. Багато дітей вмирало від кровавого поносу. І якщо в когось він починався, ми вже знали, що він помре. Так воно і було”.
Радченко Ульяна Олексіївна, 1906 р. народження, уродженка с. Сулицького Нікопольського району.
«Жили ми на березі р. Лапинки. Коли почали будувати водонасосну станцію трубного заводу, нас переселили. Коли почався голод в 1933 р., в сім’ї було троє дітей. Чоловік мій Іван Остапович працював на трубному. Він одержував щодня по 1 200 г хлібу, а ми як утриманці по 400 г хліба на душу. Продавали одежу, їли лободу, інші трави. Людей багато вимирало тоді. Ховали їх в ямах на новому цвинтарі по вул. Войкова. Багато померлих людей ховали біля церкви по вул. Войкова. Коли приходила на базар, що був недалеко від церкви, то бачила, як на бричках привозили трупи людей, що жили у фінських будинках на 3-ій дільниці і скидали їх у великі ями. В основному це були в’язні. Двоє розконвойованих – один був засуджений на 2 роки примусової праці за те, що вкрав мішок картоплі, другий – на 1,5 роки за те, що засік коня – ходили по людям підробляти, нам за їжу носили дрова з плавнів.Зятя мого Ковальчука Івана розорили тоді податками, з колгоспу ходили до нього додому, вимагали здати коней і щодня обшукували хату. Дочку його цим ходінням так злякали, що вона трусилася при згадці таких «гостей».
Кирпа Марія Карпівна, 1927 р. народження, уродженка с. Нижній Рогачик, Херсонської області.
«Наша сім’я приїхала із с. Нижній Рогачик в м. Нікополь у 1930 році. Коли був голод, заробляли мало хліба, а нас було 6 дітей і тому ми ходили по Сулицькому і просили у людей хліба. Взимку 1932-1933 рр. ходили менше, сиділи дома, а почали більше ходити по селу весною 1933 року.
З дітьми я гуляла поблизу і на самому цвинтарі по вул. Войкова. Бачили зблизька (5-10 м), як на грабарках везли трупи людей, померлих від голоду. Ці грабарки завертали на цвинтар з вул. Куксіна через провулок, що і зараз зберігся. Їхали по верху цвинтаря. Цю частину цвинтаря пізніше забрали під город. В правому верхньому (від вул. Войкова) куту нового цвинтаря були вириті великі ями, куди візники скидали трупи людей. Багато померлих возили весною, менше літом.
Коли після війни тягнули труби від насосної станції і вирили траншею на старому і новому цвинтарі, то попали на одну із таких великих могил і люди бачили багато кісток і черепів. Потім положили труби і все це зарили в землю. Але горби над деякими такими могилами залишилися, їх і зараз видно».
Охромій Ілько Федорович, 1909 р. народження, уродженець м. Нікополя Дніпропетровської області.
«Померлих від голоду возили ховати на цвинтар по вул. Войкова грабарками. В кінній грабарці лежало по 3-4 трупи, прикритих, тільки босі ноги стирчали. Грабарки їхали з 3-ої дільниці по вулицях Учительській, Блюхера (нині П. Осипенко), Ломоносова на цвинтар. Возили кожного дня і я бачив ці грабарки з трупами, так як вони проїжджали біля нашого двору.В той час я бачив один раз як ховали померлих від голоду біля кладовищенської церкви. Їх привезли на 2 чи 3 бричках і зштовхнули померлих в яму дошками.Мені та моїй сім’ї вдалося врятуватися завдяки тому, що я працював на заводі. Там я отримував щодня за 12 годин роботи 1 кг 200 г хліба».
