Бойові дії німецького вермахту та його союзників проти Червоної Армії на правобережній Дніпропетровщині у серпні-вересні 1941 р. мали не тільки військову мету, але й економічне підґрунтя. Під контроль нацистської Німеччини потрапили Криворізький залізорудний і , що особливо важливо, Нікопольський марганцевий басейни. Вищеназвані рудні родовища мали надзвичайно важливе значення. В одній із підокупаційних газет того часу так оцінювалась ця подія: «Для немецкого и европейского производства никопольские залежи имеют особое значение. Европа теперь имеет залежи марганца на своей собственной хозяйственной территории и стала в этом отношении независимой.»
Але мало мати у своєму розпорядженні Нікопольський марганцевий басейн, необхідно ним ще користуватися. А у серпні 1941 р. це було ще неможливо. Значну частину шахтного обладнання тресту «Нікополь – Марганець», який у 1940 р. забезпечував 50 % видобутку марганцевої руди було знищено або вивезено в евакуацію до Свердловської області. Також на Урал була евакуйована частина персоналу марганцевих шахт, а 130 шахтарів, які були у винищувальному батальйоні НКВС направлені у партизани у Дніпровські плавні. Звідти вони у вересні 1941 р. «направили» себе до Червоної Армії.
Представники німецької військово-економічної інспекції 28 серпня 1941 р. повідомили в Берлін: «Добыча марганца невозможна вследствии полного разрушения всех наземных сооружений и агрегатов. Восстановление возможно в относительно короткое время, если будет полностью поставлено оборудование».
1 вересня 1941 р., коли ще на Дніпрі лунала артилерійська канонада, а німецькі і радянські війська ще були у кровопролитному двобої, спеціальне німецьке господарське товариство «БХО» офіційно розпочало керувати марганцевими шахтами Нікопольського краю.
Негайно розпочалася відбудова 14 марганцевих шахт. Відновлення Криворіжжя і видобуток залізної руди відійшли на другий план. В Нікополь із Кривого Рогу було вивезено 10 000 тон різних механізмів, машин і матеріалів, для чого знадобилось декілька тисяч залізничних вагонів. Поставки обладнання і матеріалів із Німеччини для Нікопольських марганцевих шахт були оголошені першочерговими.
В той час, як 1-а мотопіхотна бригада СС, а потім 444-а охоронна дивізія, 4-й охоронний полк, 711-а група «GFP» тощо вели боротьбу з радянськими партизанами в Дніпровських плавнях аж до їх повного знищення, німецький 26-й гірничо-промисловий батальйон здійснював активні відбудовчі роботи на шахтах. Йому на допомогу із Кривбаса направили місцевих 30 інженерів і службовців, а також 100 кваліфікованих робітників. Уже у листопаді 1941 р. розпочали свою роботу перша відбудовані шахти, на яких працював німецький керівний адміністративно-технічний персонал і місцеві робітники, а також військовополонені. Нікопольський марганець поїхав в багатьох ешелонах на металургійні заводи Німеччини для виробництва сталі, а з неї – боєприпасів, озброєння, а також підводних човнів тощо.
Тому, так необхідно було для німецького військового командування встановити повний контроль над окупованими територіями СРСР та використання їх людських і матеріальних ресурсів, у тому числі і в Нікопольському краї для завершення боротьби і, як вони вважали, і розгрому Червоної Армії, а також Великої Британії.
Особливе місце діяльності німецьких окупаційних органів влади посідала таємна польова поліція («GFP»). Вона виконувала завдання охорони і безпеки тилу вермахту, контррозвідувальної служби на всій окупованій території та боротьби з радянською розвідкою, партизанами і підпільним рухом. Це були мобільні особливі команди або групи дуже кваліфіковано підготовлених офіцерів і солдат, кількість яких не перевищувала 150-200 військовослужбовців і цивільних осіб.
Зокрема, архівні документи про масштаби діяльності 711-ї групи «GFP» вражають. Наприклад, у жовтні 1941 її представники здійснювали оперативно-розшукову і каральну діяльність у трьох головних опорних пунктах:
1.Заболочені низовині Дніпра під Нікополем;
2.Районі Знам’янка – Хирів;
3.Ліси Городище – Сміла – Черкаси – Мошни;
Результатом її діяльності були:
1.Перевірена на благонадійність 11579 осіб;
2.До таборів військовополонених було відправлено 2536 осіб;
3.1025 чоловік розстріляно як партизанів, диверсантів, парашутистів,
Про кількість осіб, завербованих до таємної співпраці з німецькими спецслужбами, начальник 711-ї групи «GFP» Шмідт у своїй доповіді командуючому військами оперативного тилового району групи армій «Південь» не повідомляє. Але вони були якраз серед 11579 осіб вказаних вище. І після відповідної підготовки вони призначалися для конкретної роботи – участі у боротьбі з ворогами третього рейху.
У листопаді 1941 р. в окупованих українських земля відбулася нацистська адміністративна реформа. За її положеннями м. Нікополь був оголошений в межах колишніх Чкалівського (Нікопольського) та Томаківського районів центром однойменного гебітскомісаріату. Він входив до генеральної округи Дніпропетровськ рейхскомісаріату Україна, який фактично був колонією третього рейху.
З 15 листопада 1941 р. гебітскомісаром був призначений штандартенфюрер СА Вальтер Лідтке, якому перейшла значна частина влади від військового командування. Його головним завданням було максимальне використання природних, людських та матеріальних ресурсів Нікопольського краю, де мешкало понад 100 000 людей, в інтересах нацистської Німеччини. І на першому, найголовнішому місці забезпечення видобутку марганцевої руди та її вивіз у Німеччину.
Гебітскомісару була підпорядкована нікопольська міська районна управа з всіма населеними пунктами, у тому числі селища шахтарів. Головним органом контролю за настроями і поведінкою місцевого населення, боротьби з ворогами рейху тощо була нацистська служба безпеки (СД – від нім. SD), якій 711-а група «GFP» і передала на таємний зв’язок завербованих її представниками місцевих мешканців, як інформаторів, власників конспіративних квартир, зв’язкових, агентів тощо. Нікопольському відділу СД була підпорядкована німецька та українська жандармерія, німецька та українська поліція, допоміжна поліція тощо, які були швидко створені і підготовлені для виконання завдань по боротьбі з антинімецьким рухом опору.
В той же час зберігалася військова адміністрація Нікополя – комендатура, яка підпорядковувалась головним комендатурам рейхскомісаріату Україна. Після розгрому радянського з’єднання в Дніпровських плавнях ортскомендатура м. Нікополя 26 листопада 1941 р. видала розпорядження «Про боротьбу з партизанщиною». За цією вимогою голова управи, старости і населення відповідали за спокій, порядок, а також безпеку доріг і мостів, за схоронність хліба в степах та різних запасів, садів і деревонасаджень за участю допоміжної поліції. Наголошувалось, що, якщо міська або селищна громада не вживуть своєчасних заходів проти виступу партизанів, є загроза, що частина цієї громади буде розстріляна.
Німецький ортскомендант вимагав від кожного мешканця Нікопольського краю брати участь у боротьбі з більшовизмом і партизанщиною, повідомляти про появу або місцезнаходження партизан, захованої зброї тощо. Розпорядження закінчувалось одним реченням: «Порушення цього карається розстрілом».
Німецька служба безпеки не безпідставно вважала, що на території нікопольського краю, а також на лівому березі Дніпра продовжували знаходитися у підпіллі, або переховувалися партизани, які вижили після каральної експедиції у плавнях у жовтні 1941 р. Тому здійснювалися активні оперативно-пошукові заходи з метою їх виявлення. Так, у листопаді 1941 р., на лівобережжі був виявлений і вбитий один із командирів партизанських загонів в плавнях Андрій Різниченко, який був залишений для боротьби в тилу німецьких військ Нікопольським МК КП(б)У і Нікопольським міськвідділом НКВС УРСР.
Ймовірно, це стало приводом для завершення перебування у Нікопольській в’язниці захоплених німцями в полон командира першого Нікопольського партизанського загону, голови ради командирів партизанських загонів в Дніпровських плавнях Рижикова Ф.Т., якого розстріляли 15 грудня 1941 р. і партизана того ж загону Костікова І.М., якого розстріляли 24 грудня 1941 р. та інших.
Успіхи німецької окупаційної адміністрації по відбудові та використанню нікопольських марганцевих шахт стали відомі воєнно-політичному керівництву комуністичного СРСР. Тому у листопаді 1941 р. за вказівкою Військової Ради Південного фронту політвідділ 18-ї армії знайшов Марганецький партизанський загін М.К. Клочка, який знаходився на території Донбасу після того, як він «відійшов» з частинами Червоної Армії від Дніпра на схід у середині вересня 1941 р. Після відповідної перевірки і підготовки загін у складі 38 партизан був відправлений через лінію фронту на захід до м. Марганець із завданням зруйнувати марганцеві шахти.
Але партизанський рейд закінчився безуспішно. Під час прихованого просування партизани були виявлені і переслідувані німецькою поліцією та їх місцевими помічниками. В одному із боїв з ними загинули Клочко М,К. та частина партизан. До Дніпра дійшли вже 16 партизан. Після того, як вони таємно прибули у м. Марганець, їх уже там чекали представники німецької жандармерії і поліції. Партизани були арештовані і після допитів розстріляні на початку січня 1942 р.
Це стало підставою для німецької служби безпеки генеральної округи «Дніпропетровськ» здійснити масову зачистку «підозрілих» для неї осіб. Так, в лютому 1942 р. у с. Водяному на лівобережжі були арештовані 57 осіб, які повернулись в своє село як звільнені з німецького полону червоноармійці. Дійсно, в кінці липня 1941 р. німецьке головне військове командування отримало повідомлення від військ про захоплення або здачу в полон близько мільйона військовослужбовців Червоної Армії, яких не було можливості утримувати в таборах військовополонених. Тому до середини листопада 1941 р. сотні тисяч радянських військовополонених литовської, латиської, естонської, білоруської, молдавської, української національностей були звільнені з німецького полону під зобов’язання обов’язкового повернення додому та офіційної реєстрації в місцевих органах окупаційної влади. Більш ретельна перевірка співробітниками СД за допомогою таємної агентури вищеозначених 57 осіб встановила, що всі вони були в недалекому минулому бійцями місцевого винищувального батальйону НКВС УРСР. Всі арештовані були під конвоєм доставлені в Нікополь і розстріляні у протитанковому рові, де були до того з серпня 1941 р. закатовані понад 1000 радянських громадян єврейської національності, радянських військовополонених, партизанів і підпільників, заручників тощо.
У подальші часи вільна частина протитанкового рову продовжувала приймати нові тисячі жертв нацистського терору аж до початку лютого 1944 р. Проте ця гігантська братська могила на виїзді з м. Нікополя до м. Дніпро фактично забута, не знаходиться ні під державною охороною, ні на державному обліку…
Закінчення першої частини циклу статей про нацистську окупацію та антинімецький рух опору на території Нікопольського краю. Далі буде
Мирослав Жуковський
кандидат історичних наук
заступник директора з наукової роботи
КЗ «Нікопольський краєзнавчий музей»,
керівник проєкту «Нікопольський «Меморіал».