Ці стіни ще пам’ятають сміх. Той, що лунав улітку до пізньої ночі. Вогонь не залишив їй жодного шансу. Колись затишна, гамірна, завжди тепла й привітна — тепер у Нікополі стоїть мовчазною обгорілою рамою. Попіл, чорні стіни, запах згарища — це все, що залишилось від місця, яке тисячі нікопольців вважали своїм.
Місце, де починалось літо і завершувалась юність. Де зустрічалась молодь, святкувались весілля, проходили концерти. Тут влаштовували квести на воді, дивились кіно під зорями, збирались на благодійні вечори. Це була не просто локація — це було справжнє серце міста. Місце, куди хотілось повертатися. Місце, яке пам’ятає обличчя, голоси, історії. І їх було безліч.
Не оминула “Стару Гавань” і наша команда — “Прихист”. Саме тут ми вперше взяли в руки шейкер, навчаючись робити коктейлі. Тут збирали кошти, щоб урятувати дівчинку, якій потрібна була термінова допомога. І навіть якось нагодували наших захисників. Бо “Стара Гавань” завжди була про спільноту. Про підтримку. Про добро.
Ми не знаємо, чи вдасться відновити те, що знищив вогонь. Але точно знаємо — згадка про це місце житиме далі. У розповідях, фотографіях, серцях.Але ми пам’ятаємо. І не дамо зникнути цим спогадам. Бо “Стара Гавань” — це не тільки стіни. Це — люди, історії, вечори в приємній компанії.
