У 30-ті роки Нікополь вступає з великими планами щодо індустріалізації міста.
В 1931 року завдяки особливостям свого економіко-географічного положення Нікопольщина стала об’єктом планування та будівництва нових промислових підприємств, а також розвитку соціальної інфраструктури. Наявність покладів марганцевої руди, близькість Кривого Рогу з його залізною рудою, залізничні та водні шляхи сполучення – все обіцяло швидке перетворення міста на промислову столицю. Планувалося побудувати практично новий Нікополь разом із прилеглими до нього Лапинкою, Сулицьким, Новопавлівкою та Довгалівкою. На їх основі та знесення старого житла потрібно було побудувати місто Новий Нікополь, яке мало 1933 року мати 50 000 населення, а через 15 років – до 200 тисяч осіб. Серед безлічі новобудов планувалися багатоповерхові житлові будинки, єдиний центральний парк культури в 300 гектарів уздовж Дніпра, школи, планетарій, великий театр… План реконструкції Нікополя та його передмість був масштабний, але більша частина проектів залишилася лише на папері та в мріях планувальників.
Вид на Нікополь. Початок 30-х років
Ось як згадував про Нікополь 30-х Марк Епельман, який проживав у Нікополі з 1931 по 1941 роки:
«Коли ми в’їхали до квартири, там не було електрики та радіо. Висвітлювалася квартира гасовими лампами. Коли приїжджала бочка з гасом, вишикувалася довга черга. Поки не було водопроводу, воду нам возили водовоз із дерев’яною бочкою та конем. Воду він брав просто з Дніпра. На нашій вулиці був узвіз у Дніпро. Він заїжджав у річку саму бочку і набирав відрами воду. У нас був залізний бачок, відра, і на кілька днів води нам вистачало. Наш двір своєю задньою стороною межував з територією міської лікарні. У 1932-33 роки в Україні був голодомор. Мертвецька (морг) знаходилася неподалік нашого паркану. Це було невелике приміщення на 2 місця, а трупів була така кількість, що їх доводилося складати до штабеля біля мертвої. Ми були свідками цих подій.
У 1936 р. у Радянському Союзі дозволили встановлювати на Новий рік ялинки та відкривати Палаци піонерів. Дійшла черга і до Нікополя. Палац піонерів не збудували, а влаштували в якомусь особняку, забраному у буржуїв у революцію. Там були організовані різні гуртки, від шахових та спортивних до фото та авіамодельних. Звичайно, приймали в ці гуртки відмінників і тих, хто добре навчався. Я до цього списку, звісно, не потрапляв. У день, коли відкривався Палац, у нього зібрався натовп хлопців, яких не прийняли. Це було свято і, звісно, ми заздрили. Зрештою, організатори пошкодували нас і вирішили організовано показати нам будинок. Провели по всьому будинку.
Одним із найважливіших для міста стало рішення про будівництво Нікопольського Південнотрубного заводу. 1931 року розпочалися підготовчі роботи, щоб розгорнути масштабне будівництво. Якщо зараз поняття «будівництво» асоціюється із сучасною будівельною технікою, але в ті далекі роки будівельний майданчик виглядав зовсім інакше. Більшість робіт велися вручну. Головними знаряддями праці були кирки, лопати та тачки. Для перевезення використали близько 400 коней. Вже у січні 1932 року на Нікопольбуді працювало 4 000 осіб. Стримуючим чинником була відсутність проекту майбутнього заводу, внаслідок чого погана організація праці. Лише у березні 1932 був затверджений ескізний проект трубного заводу в Нікополі потужністю 410 тисяч тонн труб, на якому мали працювати 13 500 робітників. Паралельно велися роботи зі спорудження барочних селищ, де могли проживати приїжджі працівники. Під час будівництва гостро не вистачало робочої сили, особливо кваліфікованої.
За часом будівництво трубного заводу збіглося із періодом Голодомору. Багато селян, щоб урятуватися від голоду йшли на будівництво. Платили їм мало, але принаймні давали пайок, який давав змогу вижити працівникам та їхнім родинам.
Навесні 1932 року почався збір зерна для посіву, в березні було зібрано лише 75 %. Проти тих керівників, які намагалися хоч трохи зменшити решту зерна, розпочиналися партійні репресії. Водночас розпочалася практика нанесення сіл, які не справлялися зі здаванням зерна, на «Чорні дошки». По суті, для людей, які мешкали у таких селах, це був смертельний вирок. Їхня територія блокувалася і припинялося підвезення товарів та продовольства. Тих представників колгоспів, які виступали проти, виключали з партії та судили.
На “Чорні дошки” потрапляли й села Нікопольського району
7 серпня 1932 року було видано Указ Президії СРСР, прозваний у народі «Закон про п’ять колосків». За цим законом, за жменьку зерна, взятого для голодуючої сім’ї, на людину чекав розстріл. У кращому разі 10 років таборів із конфіскацією майна.
Внаслідок примусового вилучення хліба почався масовий голод. Тоді єдиним місцем порятунку були Нікопольські плавні. Ті, хто жили біля води, мали змогу харчуватися жабами, рибою, потай вирощувати картоплю чи моркву.
У цей час у Нікополі відвідав український поет Володимир Сосюра. Його надіслали сюди 1933 року кореспондентом на будівництво Трубного заводу. Під час перебування в одному з сіл під Нікополем він побачив дитину, що зриває з куща зелені ягоди: «Побачивши ці бідні опухлі рученя моє серце ніби зупинилося і весь світ здригнувся в мені і навколо… Але це тривало лише мить, я знову повернувся до життя .
У селі входимо до колгоспного дитсадка, який розмістився в сараї, — вірніше, до їдальні дитсадка. Діти сидять навпочіпки навколо низенького круглого столу, їдять дерев’яними ложками, все з однієї миски. — А вона: — Щоб довше їсти… Боже мій! Я бачив лише краплини страждань мого народу, але й ці краплі падали іскрами на моє серце і пропалювали його наскрізь. А писати про те, що мені розповідали інші, я не можу, тому що в мене й так страшно горить обличчя та гостро болить потилицю».
Володимир Сосюра
За даними товариства «Меморіал», від голоду загинуло 810 осіб у Нікополі, а в селах району – 2 500. Проте ці цифри не є остаточними. Багато людей, які загинули з голоду, були поховані в братських могилах, їхні імена ніде не значилися. Тому остаточно встановити, скільки людей загинуло голодною смертю, досить складно.
Нікополь у 30-ті роки: боротьба з релігією та репресії. Частина 2