Важливим чинником у «будівництві соціалізму» була активна боротьба з «опіумом для народу» – релігією. Єдиний культ, що відтепер мав місце, був культ Сталіна. Проводилася активна антирелігійна кампанія. Типовими заголовками газет тоді були: «Різдво необхідно лише експлуатувати» або «Зняли дзвони та передали в індустріалізацію країни». На той час церкви поділилися на два види. Перші, яким пощастило трохи більше, просто закривали та реорганізували у клуби та склади (купола з них знімали та переплавляли). Другі просто руйнували. Так, 1934 року було знищено Свято-Покровську церкву, яка була унікальною пам’яткою козацького бароко. Її дерев’яні конструкції були використані для будівництва чергової адмінустанови, а унікальні церковні речі передано до музею.
Багато священнослужителів звинувачувалися в антирадянській пропаганді і були засуджені до ув’язнення або розстрілів.
Кінець 30-х ознаменувався «пошуком ворогів» та масовими репресіями. Ворогів шукали буквально скрізь. І «знаходили». Здавалося, що вони ховаються всюди, тому під чітким наглядом були всі заклади, особливо освітні та культурні, оскільки саме вони відповідали за «розуми та душі». Не пощастило навіть працівникам музею, яких звинуватили у тому, що вони є «лігва буржуазного націоналізму». Стаття в газеті «Більшовик» стверджувала, що: «буржуазно-націоналістичні сволоти використовують музеї для створення там своїх ліг… вже з самого початку, як тільки потрапляєш до музею, вас зупиняють біля великої карти району, на якій дано показники ще на 1933 рік, записані неіснуючі зовсім у районі колгоспи і навіть великими літерами виведено прізвище фашистського бандита, який стояв біля керівництва області». Згадуючи, що багато сіл, що потрапили на «Чорні дошки» у 1932-1933 роках. повністю вимирали, не дивно таке обурення. Адже правду треба було ретельно зіставляти із вимогами партії.
Крім іншого, звинувачувалися і екскурсоводи, які неправильно тлумачили Конституцію, дуже швидко її проходили і надто багато часу приділяли плавням, при тому, що: «вжито заходів, щоб уявити їх у такому стані, якими вони були ще до Жовтневої революції. Щоб не було натяку на той величезний крок у справі культурного розвитку, якого досягли рибалки, об’їдені в колгоспи».
Нелегко було й освітянам. У своїй книзі «Школи Нікополя у ХХ столітті» історик Спартак Шеремет писав про те, що у Нікопольській педшколі розклад занять міг змінюватися чи не щодня, оскільки постійно змінювалися викладачі.
Частими були накази подібного характеру: «З цього числа 31 січня 1938 року призначаю М. М. Яременка тимчасово виконуючим обов’язки завідувача навчальної частини Нікопольської педшколи. Тимчасово виконуючий обов’язки директора Нікопольської педшколи О. П. Канцелярист». Як бачимо, на постійній основі не було навіть директора та завуча.
Практикувалися як поодинокі арешти, і групові. Справи фабрикувалися так, щоб вирахувати одразу і «спільників». Під статтю попадали навіть партійні працівники. У Нікополі заарештували голову Нікопольського виконкому Куцевола, першого секретаря міськкому комсомолу Янутана. На чолі із завідувачем гороно Василем Шереметом було заарештовано групу вчителів, звинувачених у націоналізмі.
Особливо колективні арешти торкнулися Південнотрубного заводу, який перебував під пильною увагою органів НКВС. Репресії з особливою силою зачепили інженерно-технічних працівників. Виходили з логіки, що трубний – найбільше підприємство у місті, отже й найголовніші вороги тут.
Завод позбавлявся головних інженерів, начальників цехів та інших робітників, які своїми силами та знаннями піднімали та розвивали виробництво.
Влітку 1938 р. заарештували одразу 28 осіб. Усіх їх було розстріляно за звинуваченням у шпигунстві на Німеччину, оскільки під час Першої світової війни їм не пощастило потрапити до німецького полону.
На сьогодні відомі імена понад 100 співробітників заводу, заарештованих у 1937-1938 роках. Більшість було розстріляно.
У книзі Анатолія Терещені «Так тоді було» колишній співробітник трубного заводу Казимир Іванович Бако згадує: «Мене заарештували 10 жовтня 1937 року. За день до цього, навіть не пояснюючи справжніх причин, виключили з партії. А вже вночі по мене приїхали. Під час арешту перевернули все у квартирі – шукали докази «зради». Нічого не знайшовши, кинули мене в камеру, яка була розрахована на чотири особи, а мешкало в ній дванадцять. Потім мене перевели до підвалу. Це була справжня душогубка – сорок людей на кілька квадратних метрів. Сісти ніде, не кажучи вже про те, щоб лягти. Доведені до відчаю люди підписували всі звинувачення. Допити проводились щоночі. Від мене вимагали підписати визнання того, що я займався шпигунською діяльністю. У підвалі мене тримали чотири місяці, а спогадів вистачить на все життя».
Говорячи про тих, кого торкнулися репресії, згадується і трагічна доля першого директора Південнотрубного заводу Петра Брачка (Петраса Брачкаса). Під його керівництвом завод посів перше місце у Всесоюзному соціалістичному змаганні. Колеги і соратники відгукувалися про нього як чудового керівника, людину вимогливу, але не грубу. На відміну від багатьох «шишок» не закривався в кабінеті і не відгороджувався від працівників секретарями.
Брачка заарештували 9 січня 1938 року за звинуваченням у шкідництві. Після серії допитів ув’язнений був готовий підписати все, що завгодно. Оскільки прямих доказів його провини не було, слідчим дуже знадобилося те, що Брачко був латишем. А якщо латиш – значить агент латиської розвідки. 31 березня його засудили до розстрілу. Вирок було виконано того ж дня.
Незабаром після арешту Петра Петровича дісталися і його дружини Ольги Брачко. Вона отримала 5 років ув’язнення, як дружина ворога народу. Після звільнення жінка намагалася знайти свого чоловіка, у відповідь отримала повідомлення: “Був засуджений на 10 років, помер ув’язнений”. Коли після ХХ з’їзду КПРС, на якому було засуджено культ особи, вона звернулася із заявою до Генерального прокурора СРСР. Почалися перевірки з опитуваннями співробітників заводу, були вивчені архівні справи, слідчі дійшли висновку фальсифікації. З’ясували, що жодного «шкідництва» не існувало, а навпаки – під керівництвом Петра Брачка підвищувалася якість та прискорювався випуск продукції. У 1956 році вирок було скасовано через відсутність складу злочину. Вдова отримала останню, хоч і слабку, але потрібну втіху у вигляді бажаної реабілітації чесного імені її чоловіка.
Крім нього, посмертно було реабілітовано і багато інших Нікопольців: робітників, колгоспників, комсомольців. За даними Нікопольського товариства «Меморіал» під час репресій 30-х років органами НКВС було заарештовано 1882 особи, 1600 засудили до найвищої міри покарання – розстрілу…
Головне фото – вид на Свято – Покровскую церковь. 30-е годы. Фото из архива НКМ.