У наших минулих статтях ми розповідали про Нікополь революційних років. На долю нашого міста випало багато випробувань у цей важкий період. Епідемії, смерті та руйнування постійні супутники нікопольчан того часу.
У 20-ті роки Україна входить у знекровлену. Припинили свою роботу багато підприємств Нікополя, було затоплено марганцеві рудники. Бракувало основних продуктів та товарів, без яких неможливо було обійтися.
Незважаючи на те, що в березні 1921 р. було оголошено перехід до НЕПу (нова економічна політика мала на меті запровадження приватного підприємництва та відродження ринкових відносин з відновленням народного господарства), відносини між людьми та владою залишалися напруженими. Роки й так видалися сухі і не особливо врожайні, а тут ще треба було платити фіксований продподаток, який іноді забирали силою, використовуючи старі методи збору продрозкладки.
У 1921 – 1923 роках Нікопольці переживають перший голод. Загинули тисячі людей, зафіксовано випадки людожерства. Про українських селян, що голодують, держава не турбувалася. Газетам було заборонено висвітлювати це становище і лише січні 1922 року було дозволено приймати допомогу від міжнародних організацій, писати про голод.
У жовтні 1921 року Нікополь стає центром однойменного повіту, з 1923 року – районним центром Криворізького округу. У місті ведуться відновлювальні роботи. Почали з одного з найбільших підприємств міста – заводу з землеробських машин та інвентарю (до революції він належав австрійським поданим братам Каршевським). На його базі на початку 20-х років була створена артіль “Постачання”, колектив якої спочатку налічував лише 30-40 осіб. Тут виготовляли соломорізки, букери, плуги та іншу сільськогосподарську техніку. У 1924 році підприємству було присвоєно звання В. І. Леніна і через рік був налагоджений випуск сільськогосподарських машин.
Шахтарі покровських копалень приступили до їх відновлення, де з 1922 року вже почався видобуток марганцевої руди. Відновлювали роботу й інші підприємства: цегельні, броварня, млини, інші дрібні майстерні та артілі. Поступово почала проводитися електрифікація міста.
Одним із найважливіших завдань було відновлення медицини. У приміщенні колишнього Комерційного училища відновила роботу перша міська лікарня, яка після смерті Леніна деякий час носила його ім’я. У 1924 році лікарня мала 25 ліжок, у 1925 році – 50, у 1928 році – 100 ліжок. У 1926 році в місті було відкрито першу поліклініку, що розмістилася в колишньому приватному готелі на березі Дніпра по вул. Свердлова, 2. Почали працювати клінічна лабораторія та санітарна станція.
Проте для мешканців міста лише середина 20-х років стала часом, коли жити полегшало. 1925 року в Нікополі проживало вже понад 14 тисяч осіб. У січні 1926 р. Нікополю було надано статус міста та встановлено міську раду.
Багато жителів міста згадували, що в роки НЕПу у продажу було все, магазини були наповнені товарами та продуктами. Торгова мережа міста у середині 20-х років XX ст. складалася з 350 торгових приміщень та 220 магазинів. Рибні та м’ясні, молочні та кондитерські магазини, гастрономи, галантереї та бакалії пропонували мешканцям свої товари.
Наголос у той час робився на промисловість. Передбачалося, саме індустріалізація приведе у світле майбутнє.
В 1927 році почалося будівництво гідроелектростанції ім. Леніна на р. Дніпро, у районі Запоріжжя. На той час це була найбільша гідроелектростанція в Європі. На її будівництві працювало багато нікопольців.
У місті відновили свою роботу механічний та цегельний заводи, млин. Створювалися товариства швачок, годинникарів, фотографів та кондитерів. Запрацювали приватні майстерні з ремонту меблів, парасольок та валіз. Ательє модисток Лисовської, Свірської та Цибулівської завжди були напоготові представити кращі фасони та тканини для своїх клієнток.
Відроджувалося і культурне життя міста. Працював музей, судячи з звітів – браку відвідувачів не було. З ними проводилися бесіди про історію мистецтва, розвиток культури та її значення. Звичайно, з класовим ухилом. Все, починаючи з первісних людей, мало підтверджувати вірність і правильність партійних ідей. У «Народному домі» можна було побачити театральні вистави місцевих та заїжджих артистів. Репертуар складали, як правило, твори українських драматургів – Котляревського, Кропивницького, опери Лисенка “Наталка-Полтавка”, Гулака-Артемівського “Запорожець за Дунаєм”. На початку 20-х років починається реорганізація освіти. Церковно-парафіяльні школи перетворені на початкові, а училища та гімназії перетворилися на школи-семирічки.
Влітку 1925 року було ухвалено рішення про реорганізацію Криворізьких вищих педагогічних курсів у педагогічний технікум. Місцем розміщення було обрано Нікополь. Під технікум виділили чудовий двоповерховий будинок, який раніше належав купцеві Тимофєєву. На перший навчальний рік прибуло близько ста студентів із Кривого Рогу. Також сюди перебазували навчальні кабінети, бібліотеку та навчальне обладнання. У середині 20-х відбуваються перші випуски народних вчителів Нікопольського педагогічного технікуму. Щорічно випускалося по 30-40 осіб. Нікопольський педтехнікум був відомий і своїм чудовим хором, яким керував завуч Гавриленко, який викладав музику майбутнім педагогам.
Якоїсь миті Нікополь навіть пропонували зробити столицею України. Академік Степан Рудницький у своїй публікації «Про давні й нові столиці України» дійшов висновку, що українська столиця «мусить бути світовим містом, положенним у дійснім життєвим центрі держави, по можності найкраще захищенім від чужинецької збройної руки, рівночасно, водночас не надто далеко від центрів власної продукції і від світових шляхів торгівлі…Найкраще на мою думку, надається до того околиця Нікополя над Дніпром нижче порогів. Не тому, що тут над Базавлуком і Чортомликом були колись славні наші Січі в добі їх найкращого розцвіту, а тому що тут черенна область України з харчового, мінерального і промислового боку. Чорне море недалеко, долішній Дніпро може бути з невеликим трудом незабаром так зрегульований, що морські кораблі могтимуть доходити до тієї нової столиці Соборної України».