Четвертий рік великої війни для Нікополя не почався — він просто тривав. На початку 2025 року громадська організація «Прихист» спільно з волонтерами передали військовим автівку. Поки одні допомагали фронту, місто майже щодня переживало нові обстріли. Журналісти фіксували руйнування, які ставали частиною щоденної реальності. Пляж, яхт-клуб, набережна — місця, де колись вирувало життя, нині огорнуті колючим дротом і моторошною тишею. Місцевих тут майже немає.
Попри це, Нікополь жив. Волонтери не зупинялися ні на день: допомогу отримували маломобільні люди, мешканці з інвалідністю та інші вразливі категорії. Комунальні служби паралельно розбирали завали, вивозили уламки, закривали вибиті вікна. Руйнування стали рутиною — так само як і відновлення.
Навесні містяни готувалися до Великодня, збирали кошики до церкви та ділилися добром із тими, хто цього потребує. Та невдовзі після свят російський дрон-камікадзе поцілив у цивільний автобус у Марганці, який віз людей на роботу. Дев’ятеро загиблих, сорок дев’ять поранених — черговий доказ того, що під прицілом залишаються мирні жителі.
Того ж періоду окупанти знищили заміський клуб «Стара гавань», обстрілявши його з реактивних систем залпового вогню. Пожежа стерла з лиця землі улюблене місце відпочинку нікопольців — усе перетворилося на попелище.
Весна вкотре довела: у Нікополі немає безпечних місць. Ворожі війська прицільно били по віддалених районах. Люди, які переїжджали з прибережних кварталів у пошуках безпеки, не знаходили її і там. Водночас редакція активізувала журналістські розслідування. Після публічного розголосу міська влада Марганця відмовилася від встановлення скляних зупинок у зоні постійних обстрілів. Маленька, але важлива перемога громади.
Наслідки підриву Каховської гідроелектростанції продовжували болісно відгукуватися. Проблеми з водопостачанням змінили життя громад Нікопольщини. Жителі Олексіївки майже місяць залишалися без води, труднощі відчували й мешканці Марганця. Війна та безводдя вдарили і по фермерах: через холодну весну та посушливе літо врожай соняшника і пшениці виявився значно меншим за очікуваний.
12 липня виповнилося три роки від початку регулярних обстрілів міста. Зруйновані райони, понівечені будівлі, майже щоденні антирекорди за кількістю атак. Та навіть у цих умовах у Нікополі продовжував працювати пологовий будинок. Народжуваність зменшилася майже вдвічі, але діти народжувалися — інколи навіть в укриттях.
У серпні артилерійський обстріл забрав життя трьох людей, серед яких 23-річний рятувальник Данило Хижняк. Місто оголосило день жалоби. Згодом загинула зооволонтерка Наталія Осадча, яка доглядала десятки безпритульних тварин. Після її смерті мешканці всім містом шукали нові домівки для її підопічних.
Російські війська почали застосовувати новий різновид безпілотників — дрони на оптоволокні, які практично неможливо збити. Обстріли посилювалися. Новий день приносив нові втрати. Водночас містяни відкривали власну справу, знаходили хобі, не відкладали життя на потім.
У Нікопольському районі змінився очільник районної військової адміністрації. Нікополю виповнилося 386 років — пораненому, втомленому, але витривалому. Через цілеспрямовані удари по телекомунікаційних вежах у місті майже зник мобільний зв’язок.
1 жовтня 2025 року Президент України присвоїв Нікополю почесне звання «Місто-герой України» — за мужність і стійкість його мешканців. Та вже за два тижні місто прощалося з двома молодими жінками, чиї життя забрали обстріли. Страждали і тварини — поранені, покинуті, переповнені притулки. Навіть яструб, що атакував дрон, вижив, але втратив можливість літати.
У листопаді місто сколихнула ще одна трагедія: ворожий снаряд у центрі Нікополя забрав життя Євгена Немчинова. Разом із ним загинула ще одна жінка. На центральних вулицях почали встановлювати антидронові сітки. Після тривалого ремонту відкрився реабілітаційний центр.
Взимку запрацював пункт обігріву. Евакуаційні екіпажі спецпідрозділу «Білі янголи» продовжували вивозити родини з дітьми та людей з інвалідністю у безпечніші регіони. Попри втому і тривоги, люди купували ялинки, готувалися до свят, намагалися зберегти бодай крихту нормальності.
2026 рік розпочався з масованих ударів по енергетиці. Блекаут залишив місто без світла, тепла та зв’язку. Бізнес працював на генераторах, Пункти незламності були переповнені. Мешканці допомагали утримувати тварин, забирали їх у приміщення під час морозів. На березі фіксували випадки мародерства. Зростала кількість блогерів, які знімали прильоти одразу після обстрілів, ризикуючи власною безпекою.
31 січня обстріл забрав життя підприємця і волонтера Владислава Стрильчука. Йому був лише 31 рік. А вже 13 лютого російський дрон убив добровольця батальйону «Айдар», байкера та блогера Юрія Пальоху, який показував світові зруйновану берегову лінію Нікополя.
Від початку повномасштабного вторгнення по Нікопольському району здійснено 16 665 обстрілів, випущено 55 505 снарядів. Загинули 157 людей, серед них троє дітей. Поранення отримали 1 222 особи, з яких 56 — діти.
Місто втратило спокій, але не втратило себе. Тут відкривають бізнеси, народжують дітей — за рік їх з’явилося 294, допомагають одне одному й щодня доводять: навіть під вогнем можна залишатися сильними та нескореними.