У квітні 1919 року виконавчою владою Нікополя було заплановано провести загальний перепис населення. Необхідно було порахувати як кількість людей, а й їх майно. Для цього розробили спеціальні анкети, щоби провести інвентаризацію. Перепис розпочали 26 квітня, але перша ж спроба перерахувати мешканців Лапинки, яка на той час була приміським селом, закінчилася невдачею. Невдоволені тим, що переписувачі перевищували свої повноваження, селяни їх просто побили і на цьому перепис тимчасово припинився.
Травень – червень 1919 року ознаменувався рядом подій, які ще більше посилили негативний настрій селян. По-перше, було оголошено мобілізацію по селах, за неявку на яку загрожували покаранням за законами воєнного часу. Крім того, у ці місяці почалося здавання зброї. Незважаючи на обурення людей, виконком продовжив його вилучення. Однак, коли окремі групи почали, крім цього, вилучати гроші та особисті речі, то люди відмовилися пускати реквізиційний загін. У відповідь їм видають ультиматум, що у разі непокори село буде обстріляне. Щоб вирішити конфлікт, скликаються збори, на яких йдеться про те, що подібний наказ може спровокувати повстання, однак скасування його означало б втрату авторитету. Ухвалено рішення – «дотиснути» селян.
Проте лапинці, обурені подібною політикою, першими розпочинають збройне повстання. У ніч із 7 на 8 червня місто не спало. Церковні дзвони сповістили про початок повстань, яке отримало назву Троїцьке, оскільки почалося на свято Святої Трійці. Для нікопольських селян, які століттями дотримувалися традиції, взяти до рук зброю такого дня було непросто.
Нікопольське тимчасово робітничо-селянське правління видало листівку, в якій пояснилися мотиви повстанців, у тому числі і те, що «…Великий день комуністи почали грабувати селян, тому вони підняли повстання та встановили свою радянську владу».
Повстання швидко ширилося Нікопольською волостю, охопивши безліч сіл. Сил місцевого ревкому, який налічував близько 400 осіб, виявилося замало, тому більшовики поодинці та невеликими групами прагнули залишити місто. Однак це вдалося не всім. Частина лідерів виконкому, активістів та червоноармійців була захоплена повстанцями. За «проведення грабіжницької політики військового комунізму» було засуджено до смертного вироку та розстріляно 16 осіб.
Для боротьби з повстанням до Нікополя з Олександрівська (нинішнє Запоріжжя) прибули міжнародний полк і загін чекістів, посилених командою бронепоїзда «Товариш Ленін». 16 червня 1919 року повстання було втоплено у крові. Як згадували пізніше очевидці, то після бою все було усіяно трупами, а загиблих було так багато, що не вірилося очам. Убитих повстанців було близько 1000 осіб.
Троїцьке повстання стало однією з найдраматичніших сторінок Нікопольської історії того заколотного часу.
У другій половині червня у Нікополі перебувала Кримська Радянська Армія під керівництвом Павла Дибенка. Разом із ним до міста приїхала й Олександра Коллонтай, яка виступала на мітингах та спілкувалася з місцевими активістками. 27 червня у міському саду (нині парк ім. Пушкіна) вони разом виступили перед городянами «з освітленням внутрішнього та міжнародного становища».
Але вже у серпні Нікополь був захоплений частинами збройних сил, про «білих», під командуванням Денікіна. Нова влада йшла второваною доріжкою, тому знищувала сліди своїх попередників: як комуністичного ладу, так і українського національного відродження. Вони організовували переслідування політичних супротивників та намагалися організувати місцевих жителів у боротьбі за «єдину та неподільну Росію».
Довго вони на наших землях не затримались. На теренах Південної України у них з’явився серйозний суперник – революційна повстанська армія під керівництвом Нестора Махна.
4 жовтня 1919 року Кримський корпус армії Махна зайняв Нікополь. Наше місто на кілька місяців стає одним із центрів анархічного руху України. Тут були розміщені їхні тилові бази та госпіталі. У місцевих жителів із ними склалися неоднозначні стосунки, оскільки спочатку солдати почали грабувати місцеве населення. Як згадують очевидці, солдати забирали коней, велику худобу, тачанки та вози. Однак, коли стало зрозуміло, що в Нікополі залишаться надовго, подібна поведінка стала жорстко припинятися командирами. Так, начальника штабу, який особисто обклав контрибуцією нікопольську буржуазію, засудили до страти.
Ось які спогади залишилися про махновців у однієї з мешканок навколишніх сіл: «Вони клацали насіння і співали, нагороджуючи «компліментами» кожну жінку, що проходить повз. Але жодної образи вони мені не завдавали, хоча я жила одна, з двома малими дітьми, в будинку, що стояв осторонь інших. Страшні в місті, махновці у селі були спокійними і нікого не грабували, хоч і пили самогон».
Найнебезпечнішим ворогом махновців, як виявилося, були ворожі війська, а епідемія висипного тифу. Тифозні воші або «танки смерті», як їх називали солдати, розмножувалися з неймовірною швидкістю і поширювалися від армії до армії. Позбутися проклятої напасті було неможливо, армія була масово заражена. Повстанці, які з війська намагалися дістатися додому, розносили заразу ще сильніше.
Махнівці намагалися боротися із ворогом. Було створено санітарну комісію та мобілізовано лікарів. При лазаретах були організовані курси фельдшерів та сестер милосердя. Проте останні виявилися ще й рознощиками венеричних захворювань.
Про своє життя в лазареті махновці співали частки такого типу:
Ех, у земській лікарні
Поранені плачуть…
Лежать на цементній підлозі
А воші кругом скачуть.
юІ сестрички – молодці
Вино розпивають,
Зате поранені наші
Без перев’язки страждають.
Нікополь став найзараженішим містом, де було понад 15 тисяч тифозних повстанців. Тоді хворих було більше, ніж здорових. Трупи померлих лежали просто на вулицях. Тифозними були забиті всі будинки та сараї. На цвинтарі мертві лежали купами і ніхто не думав їх ховати. Коли Нестор Махно прибув до Нікополя і побачив усе вищеописане, то наказав розстріляти 12 лівих есерів та новопризначене керівництво міста за звинуваченням «у змісті міста в антисанітарному стані». Востаннє Нестор Махно був у місті 29 грудня 1919 року.
Його армія, яка вийшла з Нікополя на початку 1920 року, не мала можливості евакуювати хворих, тому було кинуто кілька тисяч заражених. Тих, кого не добила хвороба, розстріляли червоноармійці, які увійшли до міста. Так закінчилася «махновщина» у Нікополі.