Rayan Riener про Марс, ЛГБТ, та тернистий шлях до зірок

24.12.2018 в 19:44

Громадська організація «Прихист» відкрита для усіх, незалежно від поглядів на життя, переконань та вподобань. І ми дуже серйозно підійшли до інтерв’ю з Костянтином Іватовичем (творчий псевдонім – Rayan Riener), що народився та виріс у Нікополі, має активну громадянську позицію та є представником ЛГБТ-спільноти. Врешті решт, ми усі – люди, освічені, дорослі та самостійні. А Костянтин - творча людина, обдарований молодий чоловік, який люб’язно погодився на інтерв’ю.


ПРИХИСТ: Костянтин, ви є нестандартною людиною у порівнянні з середньостатистичними нікопольцями. Чи відчували ви негатив, чи піддавалися буллінгу у школі, або на вулиці? І якщо так, чи стикаєтеся ви з такими ж ситуаціями за кордоном?


Rayan Riener:
Дякую за те, що це запитання є першим. Воно дійсно надзвичайно важливе для нашого міста, і так, звісно – багато разів я проходив через велику кількість ситуацій, пов’язаних із дискримінацією, її різними формами, жорстокістю і навіть насиллям на грунті ксенофобії, релігійної нетерпимості та гомофобії.


Коли я жив у Нікополі, іноді навіть важко було вийти на вулицю. Я мав проблеми із буллінгом у школі навіть ще до того моменту, коли настав підлітковий вік. Але з підлітковим віком прийшло розуміння, що із таким життям взагалі втрачати нічого, коли на тебе полюють і вчиняють жорстокі напади, створюють спільноти у соціальних мережах про «знайти і знищити»... Можливо це і стало основною причиною для того, щоб зануритись у творчість, бо часто я думав, що не зможу вижити, і одного дня мене таки вб’ють, і щось повинно залишитись після мене, якщо я не маю іншого вибору.


Зараз я згадую своє життя у рідному місті як страшний сон але попри це – я загартувався на усе життя вперед і зараз мене важко образити.


За кордоном із дискримінацією я стикався тільки у Москві, коли жив і навчався у школі там декілька років, а також вже після того, як я кинув навчання у ліцеї в Нікополі і втік до Москви після чергової спроби місцевого бидла вбити мене. Там я часто мав справу із расизмом. Дуже приємно, що у нас в Україні люди зазвичай не мають жодного стосунку до расизму, супроти Росії, де це звичайне явище. Принаймні у цьому питанні Україна толерантна, хоча маємо великі проблеми із ксенофобією і гомофобією. Людям необхідна освіта, оскільки за часи Радянського Союзу, виросло декілька поколінь, що формували свою свідомість під впливом пропаганди.


У Європі я таких проблем не мав. Я був у багатьох маленьких польських містах, набагато менших за Нікополь, але це зовсім інша атмосфера. Сучасна молодь там не боїться бути собою, самовиражатися. Представники ЛГБТ-спільноти можуть бути відкритими із батьками, суспільством і однолітками і не відчувати дискомфорту навіть у маленьких містах. Кожен живе своїм життям, а поліція там дійсно працює на захист містян від протизаконних дій. Я сподіваюсь, що Україна колись стане більш відкритою для «не таких як усі», оскільки це питання прямим чином впливає на економіку і дає можливість політикам маскувати реальні проблеми суспільства, відволікаючи людей ненавистю до меншостей і маніпулюючи населенням замість того, щоб дійсно покращувати життя українців.


2


ПРИХИСТ: Де ви навчалися? Чи підтримували вас і вашу творчість вчителі, викладачі, товариші по навчанню?


RR
: Я пішов до першого класу школи №3 у Нікополі, згодом я покинув її, оскільки батьки поїхали до Москви, і там ми жили декілька років. Я навчався тоді у школі №1970 м.Москва, де я вперше зрозумів, що таке расизм і був неприємно здивований цим фактом російської культури.


Оскільки я почав писати із 14 років, до цього моменту я мав підтримку тільки у живописі. Вчителі завжди підтримували мене і висували на усілякі конкурси. Але після декількох міських та обласних  я перестав погоджуватись, оскільки вперше зрозумів, що через факт корупції, я ніколи не отримаю перші місця.


Після Москви я намагався вчитись у своїй старій школі, але діти вже не хотіли мене сприймати. Були напади із бітами, після чого я взагалі перестав ходити до школи на знак протесту. Після кількох місяців я перейшов до великої школи - №24, там вчителі сприйняли мене дуже тепло. Можливо це один із найкращих закладів для навчання у Нікополі, принаймні на той час. Адміністрація не знущалась над дітьми через зовнішність чи дивакуватість. Вчителі там навпаки, підтримували мене і цікавились моєю думкою, вперше я отримав підтримку своєї класної керівниці, яка підтримувала мою творчість – це були вірші. Клас у мене там був одним із найкращих – усі діти були дійсно різними, особистостями. Багато із них зараз отримали хорошу роботу або і  взагалі живуть за кордоном.


Але після школи я потрапив до Нікопольського Професійного Ліцею, хоча я хотів поїхати з міста. Мої батьки були розлючені цим фактом і заховали документи, щоб я  не зміг поїхати до Києва. Вже у той час я мав там друзів, що були дизайнерами і модельєрами. Я мав великий шанс працювати як модель та дизайнер, але через релігійність батьків я втратив цей шанс. Тому мені довелося отримувати професію «кравець» у ліцеї. Той жах, що відбувався там – був найгіршим періодом у моєму житті. Постійні побої та знущання були нестерпними, а також дискримінація від самих викладачів вражала. Будь-який підліток міг спокійно зайти до кабінету щоб побити і принизити мене. Викладачі не реагували:«а що ми можемо зробити?» - казали вони, поки хтось лупцював мене по спині гайковим ключем. Я гадаю, що саме учні цього ліцею вчинили напад на мене у місті, після чого я  опинився у лікарні із проламаним черепом і через що я був вимушений тікати з Нікополя до Москви, просто щоб врятувати своє життя.


ПРИХИСТ: Розкажіть про що ваша книга «На Марс»? Чи є якась історія, яка передує ідеї написання книги? Що (або хто) надихнуло вас на творчість?


RR
: Новела «На Марс» – це дійсно емоційна творча рефлексія про оточуючий світ, що я переживав у Нікополі. Хотілося створити історію, яка б цілком передавала наслідки цього світу у майбутньому, якщо суспільство не схаменеться і не піде шляхом любові, науки та добрих вчинків, відстоюючи справедливість. Це також історія про світ на Марсі, сформований альтернативним суспільством, що було вимушено втекти із Землі через несприйняття суспільством, щоб створити щось нове, отримати свободу і майбутнє для дітей. Головний персонаж новели опиняється на Марсі не з власної волі, але відкриває на іншій планеті саме те, що він шукав. Але згодом настає час, коли марсіанські колоністи стикаються із проблемою експансії з нашої планети, що постала перед самознищенням через тривалу бездумну політику, і систему, що руйнує усе життя на Землі.


Тема книги охоплює не тільки питання свободи людини, але і інших: права тварин, екологію та інші, більш системні питання. Ці питання я почав підіймати ще задовго до написання цієї книги у багатьох інших історіях. Зараз вони доступні для читачів, але англійською мовою. Наприклад, історія про наслідки руйнуючої системи пропаганди - «Рожеві Окуляри», що була опублікована у Нікопольських ЗМІ, або соціальна розповідь «Самукоморі» та однойменна збірка. Ця розповідь незабаром вийде друком у Харкові разом із іншими оповіданнями харківських авторів, можливо цієї зими.


Я думаю, що натхнення творити прийшло до мене із самого життя, я завжди відчував оточуючий світ дуже особливо. Навіть спогади із дитинства про черепаху, що заплуталась у пакеті на березі Дніпра, яку я звільнив, а після цього кілька сезонів поспіль самостійно прибирав пляжі. Сама любов до літератури… Читати мене «змусила» моя сестра. Вона живе у Москві, і кожну вільну хвилину читає, тому якби не моя сестра, я б напевно зараз займався тільки художнім мистецтвом. Але саме через мої літературні твори я  маю читачів у Європі, що купують мої художні картини. Тому я дуже вдячний сестрі. Книги змінили моє життя! Натхнення творити для мене зараз – це рефлексія, іноді це приходить спонтанно, іноді я щось бачу навколо себе і у голові виникає історія або образ, які хочеться втілити у життя за допомогою слів або олівця, пензля.


3


ПРИХИСТ: У вас є збірка віршів, чи є особлива історія її написання?


RR
: Ідея сформувати збірку віршів з’явилась ще до 2010-го року. Роками файл зберігався у мене на електронному диску, але після публікації «На Марс», я зрозумів, що читачі хочуть дізнатись більше про мене, саме як про людину, більше душі. Я подумав, що це буде гарним подарунком для таких читачів. Тому я видав збірку в Україні і тепер її перекладено англійською мовою, та вона має продажі у Європі та Америці.


Як такої немає історії написання збірки немає – це просто вірші, що були написані першими у моєму житті, але отримали підтримку від моєї вчительки літератури, класної керівниці з нікопольської школи №24. Пам’ятаю як тоді вона поставила мені  12 балів за усю тему «Постмодернізм» тільки за те, що вона була рада бачити сучасну форму цього постмодернізму у моїх творах. Ця ситуація дала мені великий поштовх до моєї мети, саме це змусило мене серйозно роздивитись у собі потенціал та піти далі, від написання до публікації.


ПРИХИСТ: Зараз ви готуєте щось нове для своїх шанувальників? Що саме? Розкажіть про ваші творчі плани.


RR
: Ох, я постійно щось роблю! Пишу, перекладаю, малюю. Майже увесь вільний час. Деякі плани не втілились, тому я переформатував свою творчу діяльність. Взагалі не люблю планувати – люблю робити щось, щоб покроково втілити це у життя. Зараз я маю більше англомовних читачів. Моя аудиторія сьогодні на 89-90% це країни Європи та Америки, я отримав читачів із Японії та Австралії. Тому був вимушений змінити свій напрямок, сконцентруватись на перекладах вже існуючих творів. А їх дуже багато: це декілька збірок віршів, із них опубліковані тільки «Сльози Дощу», але я маю стос ще більш серйозних політичних, соціальних віршів для нової збірки. Також я перекладаю збірку «Самукоморі», у ній також багато соціальних творів, але ще більше людських мотивів, казок, фентезі. Вона орієнтована на ще більш широку аудиторію. Тож мої творчі плани тепер сконцентровані виключно на перекладах, поки я не перекладу усі свої твори англійською. Бо перш за все – це гроші. Це звісно не головне, але англомовний читач із Європи чи Америки дійсно платить, поважає і відкритий для твоїх творів, щоб підтримати їх не словом, а грошима. Це робота для своїх читачів, своєї аудиторії. І я думаю це головний чинник, який повинен тиснути на кожного автора – запит читача, що готовий платити за твої твори мистецтва.


4


ПРИХИСТ: Ви не приховуєте свою гомосексуальність. Чи важко вам дався камінг-аут? Що було найважче у тому, щоб відкритися? Як до цього поставилися ваші родичі?


RR: Я ніколи це не приховував але слід зазначити, що я не кричав про це на кожному кроці або взагалі якось акцентував увагу. Для мене особисто це не має особливого значення. Це просто моє життя. І найбільш схоже на те, якби людина народилась альбіносом -  усі звертають увагу на цей факт, але людина залишається такою ж людиною як усі інші.


У мене не було камінг-ауту як такого. Усі знайомі, друзі, знали про це, але якось ми про це не спілкувались. Ми обговорювали більш важливі питання ніж особисте життя. Я людина зазвичай дуже холодна, і моє коло спілкування – це активісти, люди, що мають свої цілі у житті, йдуть до цього, замість того щоб пліткувати про стосунки. Є факт, але навіть з моєї сторони немає великої уваги до цього, я сконцентрований на своїй творчості, буденних справах, як і інші люди.


Мені було найважче відкритись самому собі, а ось комусь щось казати – я не бачу сенсу. Це питання особистого життя, можливо щось потрібно пояснити родині, друзям але точно не усім людям навколо. Найбільше негативу було від мами, оскільки вона релігійна, але з часом усе встало на свої місця, замість сварок – тепер вона поважає мене, як людину, що чітко йде до своєї мети, і дуже приємно знати, що вона пишається мною, не дивлячись на безліч гомофобів, що оточують її у Нікополі.


Моя сестра - лесбійка, вона першою повідомила про це мамі. Пам’ятаю як мама була дуже засмучена, потім усе налагодилось, можливо через це вона сприйняла мене таким, який я є, вже набагато простіше. Для неї зараз головне, що я людина, яку вона може поважати, а не наркоман, алкоголік або ще хтось, кого вона так часто бачить на вулицях Нікополя. І дехто із цих пропащих людей – мої однолітки або люди, що знали мене особисто. Тож вона каже, що щаслива, що я такий який я є.


ПРИХИСТ: Як взагалі ви зрозуміли, що відрізняєтеся від пересічних хлопців? Чи намагалися будувати відносини із дівчатами, чи одразу сприйняли себе таким, який ви є? Чи хтось підтримував вас на шляху до самоідентифікації?


RR: Я почав розуміти це ще у самому ранньому дитинстві, я грався не тільки машинками але і ляльками. Дружив із дівчатами, з якими находив спільну мову дуже швидко. Гарно малював, шив. Хлопцям усе це не було цікаво. Я гадаю, що мене відрізняє від пересічних хлопців не саме сексуальна орієнтація, а творчий потік енергії, це відрізняє від інших кожного митця.


Я не намагався виправити себе чи робити щось подібне, не намагався зустрічатись із дівчатами тощо. Хоча багато дівчат хотіло стосунків зі мною, мої подруги, однолітки-дівчата. Деякі із них дуже гарні, дуже особливі. Але я не знаю чому дівчат так тягне до геїв, але часто вони мають на меті «виправити» чоловіка. Поки я був у релігії моєї мами (Свідки Єгови), я сподівався, що я змінюсь і чекав багато років. Нічого не змінилось, тому я вже давно живу із тим що є. Але це не головне у  моєму житті. Я не можу сказати, що хтось вплинув на мене на шляху до самоідентифікації та сприйняття таким як я є. Я просто такий, як є, і приймаю це.


ПРИХИСТ: Ви приймали участь у маршах рівності, гей-парадах в Україні або за кордоном? Яке ваше відношення до масових заходів, що привертають увагу до проблематики ЛГБТ-руху, гендерної рівності та ідентичності, рівності прав усіх людей?


RR: Так, звісно, я приймав участь у «Марші Рівності» два рази. Останнього року також, а перед цим, відео із прайду я пропонував до «Типового Нікополя», де воно було опубліковано. Хочеться розірвати стереотипи про ЛГБТ-людей. Людям потрібно просто більше спілкуватись із різними людьми. На разі для багатьох українців це як історія про «сатанистів», що п’ють кров на кладовищі о 12-й годині ночі. Самі не бачили, не знали, не спілкувались, але вигадати можна все що завгодно, починаючи від СНІДу і закінчуючи будь чим, що прийде у голову.


На останньому прайді було багато гетеросексуальних сімей із дітками. Люди махали із балконів, посміхались! Було дуже приємно, що різні люди прийшли, щоб підтримати інших людей у їх прагненні отримати рівні права! Тож кожен має право на самовираження і вільні зібрання, інакше це СССР і усі ми знаємо що там було, або хтось хоче жити як у Росії?... Більш того, я підтримую права не тільки ЛГБТ, але і постійно піднімаю теми стосовно расизму, сексизму і прав тварин. Рівні права повинні бути для всіх.


5


ПРИХИСТ: Чи плануєте ви своє життя наперед? Наскільки далеко? Чи плануєте мати сім’ю, дітей?


RR: Це дуже особисті питання. Іноді я не знаю, що буде завтра. Я дуже емоційна людина, хоча і постійна у своїх думках, але моє життя досить стрімке. Я не думаю, що це найкращий варіант для родинних стосунків. Хоча як людина, я би прагнув саме до таких стосунків але у наш час – для мене це майже неможливо. Я бачу своє життя, як подорож. І мені хочеться побачити, дізнатись, навчитись більшому. Отримати більше емоцій від цього світу. Поки я не знаю інших людей, які б хотіли бути зі мною на цьому шляху. Але я і не дуже концентруюсь на цьому питанні. Я все ж думаю, що згодом, я таки буду жити у іншій країні. Це точно не буде Європа, можливо Америка, хоча мрію про Австралію або Нову Зеландію. Це країни, якими я захоплююсь із дитинства.


У будь-якому випадку, мій шлях, - це шлях мадрівника, що творить і одного дня я знайду саме те місце де зможу відчути себе як вдома. Зараз я - дослідник, що жив у багатьох містах України, Європи і я хочу продовжити цю подорож. Можливо на цьому шляху якась людина зупинить мене, для створення родини, можливо дітей. Майбутнє розкаже!


ПРИХИСТ: У кожного з нас є заповітна мрія. Яка мрія є у вас?


RR
: Моя заповітна мрія із дитинства – це потрапити на Марс, бути одним із колоністів. Я без зволікань завжди розповідав про це своїм друзям і знайомим. Але у Нікополі люди досить консервативні, проблеми із освітою та доступом до інформації – тому це усе виглядало як байки місцевого божевільного. Але для мене це реальна мета, заповітна мрія, яка може здійснитись із часом. І останні новини науки кажуть остаточно: це лише питання часу і нічого більше. Людство виходить із своєї колиски, як казав Ціолковський, і якби я мав такий шанс, то кинув би усе, що маю і усіх кого знаю, заради можливості побачити цей таємничій космос поруч із іншими першими колонізаторами, і  можливо зафільмувати, занотувати увесь цей процес для історії, для майбутнього, натхнення людства.


Розмовляла Віталіна Димарчук


Фотографії з особистого архіву Rayan Riener

Поделиться
Рекомендуем к просмотру:

Интервью с капитаном волейбольного клуба «Никополь» Андреем Муравчиковым

Открыта новая амбулатория на поселке Северном

Газета “Грані”, выпуск №11

Комментарии:

Добавить комментарий