Він підписав контракт зі Збройними силами ще у 2015 році, пройшов АТО і тоді вперше відчув, що таке фронт. Після короткої перерви знову повернувся до армії. Служив у 93-й окремій механізованій бригаді, де швидко звик до темпу й відповідальності, які диктували обставини. Велику війну зустрів на Сумщині, в Охтирці. Згодом — був Харків. А потім — оборона Бахмута.
Дмитро Куценко – військовослужбовець, ветеран російсько-української війни, Герой України, який не зламався попри втрати, продовжує жити та надихати людей поруч.
Свій останній бій Дмитро провів, боронячи Бахмут. Через неможливість вибити наших військових із зайнятої багатоповерхівки, окупанти вдарили по ній КАБами. Під завалами Дмитро провів 33 години — без жодної можливості поворухнутись, орієнтуючись лише на голоси побратимів, які намагалися його дістати з руїн. Каже, що тоді вже розумів: ноги втрачено, і шансів повернутися до звичного життя майже немає. Але був інший, важливіший орієнтир — залишитися живим.
Після евакуації почався довгий шлях лікування й реабілітації. Сьогодні Дмитро разом із дружиною живе в Нікопольському районі й знову працює. Вирощує сад, сам керує авто та трактором, адаптувавши техніку під свої можливості.
Чоловік веде доволі активне соціальне життя – бере участь у ветеранських проєктах, долучається до програм інтеграції та грантової підтримки, щоб розвивати господарство й допомагати іншим, хто починає життя з нуля після війни. І ні про що не шкодує.
Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України”, яка є частиною Ініціативи Ганни Арендт і реалізується Лабораторією журналістики суспільного інтересу спільно з Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.