Традиційно у другу неділю травня в Україні відзначають День матері. Та з приходом війни змінилося світосприйняття українців. Наразі головне не святкування, а розуміння слова «матір» — любов, самопожертва, допомога та готовність віддати життя за свою дитину.
До Дня матері журналісти “Прихисту” зібрали історії жінок з Нікопольщини. Історії, які на перший погляд різні та все ж схожі між собою. І об’єднує їх головне — материнська любов.
Оксана Глушко –турботлива мама двох доньок: 30-річної Лілії та 21-річної Влади. Оксана навчала дівчат завжди бути чесними та справедливими. Так колись пані Оксану вчила і її матір.
Після 24 лютого пані Оксана почала займатися волонтерством та возити допомогу українським воїнам на передову. Також вона організувала в с. Олексіївка волонтерський центр для допомоги військовим.
Доньки не тільки підтримали матір у її рішенні, а й допомагають, як можуть. Лілія працює в IT-сфері та паралельно організовує збір коштів на автівки та дрони. Влада — майбутній хірург, вона безоплатно працює у воєнному госпіталі.
Волонтерка здійснила вже 97 поїздок в “гарячі” точки заради допомоги військовим. Жінка з хвилюванням розповіла журналістам, що скоро буде ювілейна, 100-а поїздка:
«Раніше я була мамою для доньок, а зараз я, як мама для наших воїнів. Їм потрібні не скільки ті речі, які я їм везу, а саме підтримка рідних, що їх пам’ятають та цінують. Як до них приїжджаю, вони в мені бачать матір: обнімають, цілують та передають вітання рідним. Кажуть, що скоро перемога, щоб вірили в це і що хлопці ворога тут добре лупашать!»
Пані Оксана мріє, щоб скоріше закінчилася війна.
Любов Бойко — жителька Нікополя, дружина та любляча мати. Після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, пані Любов прийняла рішення виїхати з трирічним сином Іллею та сестрами до дружньої Естонії.
«Їхати було страшно, та тоді мені здавалося, що я не маю вибору. Я повинна була вберегти життя і здоров’я своєї дитини. Відчуття, що я їду у невідомість мене лякало… По приїзду до Таллінна я помітила, що всюди майорять прапори Естонії та України разом. Естонці казали, ми це зробили для того, щоб українці почувалися як вдома», — ділиться спогадами героїня історії.
У Таллінні волонтери допомогли з житлом та продуктами. Син Ілля росте доволі активним малюком, тож легко переніс переїзд до іншої країни. Зараз він ходить до дитячого садка.
Наразі Любов працює у лікарні та вивчає естонську мову, сподівається скоріше повернутися до рідного Нікополя, який більше не обстрілюватимуть. Дівчина мріє, аби чоловік, який захищає Україну в лавах ЗСУ, повернувся додому живим і неушкодженим, що зовсім поряд перемога і всі жахи залишились позаду.
Наталія Біжко-Білецька — дбайлива мати двох синів: Віталія та Анатолія. Жінка завжди вчила дітей, що дуже важливо робити добро. Як робиш добро, воно тобі сторицею повертається. Та вийшло інакше.
Анатолій — пасинок Наталії. Пішов в АТО у 2015 році снайпером-розвідником. Наталя була проти такого рішення хлопця, та переконати його не змогла. У 2017 році Анатолій героїчно загинув. Пережити це жінці було надзвичайно важко:
«Я неначе втратила рідного сина. Це пережити неможливо. Ти живеш з цим кожен день і навіть досі не віриш, що спіткало нашу родину таке горе. Та треба жити, щоб його пам’ятали й не забували».
Наталя з чоловіком займається волонтерською допомогою для військових. Подружжя з січня возить допомогу через день. Наразі допомагають 128-й бригаді. Син Віталій зі своєю дівчиною допомагає військовим у воєнному госпіталі.
Про волонтерську діяльність пані Наталя емоційно розповідає:
«Це не діяльність, це життя! Ми цим живемо. Ми відвозимо нашим воїнам те, чим діляться мешканці району та друзі. Вони ліплять вареники, печуть, шиють і збирають допомогу, виділяють буржуйки, закордонна допомога — все для наших хлопців!».
Пані Наталя мріє, щоб скоріше настала перемога, щоб хлопці повернулися живими та здоровими. І щоб люди з повагою ставилися до наших захисників, коли ті повернуться.